Та я справжній кілер!
Артем відірвав руки від клавіатури, відкинувся на спинку крісла і задоволено потер долоні — як після влучного пострілу в компʼютерній грі.
А ти виявилася набагато слабшою, ніж я думав!
Він відкрив на екрані таблицю і зафарбував болотяно-зеленим кольором іще один рядок.
Його зміна давно закінчилася, але азарт не відпускав.
«Фабрика правди» працювала цілодобово, зміна — дванадцять годин. Якщо робиш норму в 500 коментарів, можеш дозволити собі працювати трохи менше — годин десять замість дванадцяти.
Наступник мав прийти ще хвилин двадцять тому і зайняти місце за компʼютером. Але його чомусь досі не було. Тому Артем вирішив підбити підсумки місяця, адже сьогодні тридцять перше березня.
«Фабрика» вела свою статистику, а він — свою.
Його власною одиницею виміру успіху були «вбиті», або ж «загашені» блогери. Кожна віртуальна смерть провокувала неймовірний викид адреналіну, Артем почувався просто таки Хароном, який виводить з Мережі до царства Аїда нову душу.
Особливо легко було «вбивати» дівчат-початківиць. Важливо підібратися тоді, коли вони ще не встигли «наростити» броню від того, що офіційно називається «тролінг і булінг», а тому кілька отруйно-влучних фраз про їхню зовнішність, одне-два «припущення» про їхні мотиви і комплекси, а іноді просто добре підібрана лайка і обрáзи — і ось — «була кульбаба-нема кульбаби» — блогерка видаляє свій акаунт і зникає з Мережі. Вибач, красуне, це гра для дорослих.
Після першого десятка таких жертв Артем утратив був інтерес до цього типажу — занадто легко. Але потім подумав: «Та це ж мій винахід! Ніхто до мене цього не робив, принаймні тут, на “Фабриці”, про таке не згадують».
А далі фантазія, підживлена адреналіном, підкинула новий челенж. Він збагнув, що «гасити» блогерок — це як грати в гольф. Не питання загнати мʼячика в лунку, фішка в тому, щоб пройти поле з мінімальною кількістю ударів.
Щоправда, й у гольфі позиції бувають різними. Іноді бʼють з рівної поверхні, а іноді з крутого схилу і на далеку відстань.
І блогерки з часом покриваються захисним панциром цинізму. Тому й удари мають бути майстернішими — точнішими і сильнішими.
Гра знову наповнилась азартом: у табличці зʼявилися дві колонки — «Кількість “доторків”» і «Складність обʼєкта», бо тепер мета змінилася: не просто «загасити» блогерку, а вибрати «найскладнішу» і зробити це з мінімальної кількості пострілів, тобто коментів.
Справді, у чомусь нагадує компʼютерну гру. От лише мішені — реальні люди.
Звісно, мета-максимум — один постріл — одна жертва. Але це не так просто. Бо треба знайти найпотаємніший і найсильніший біль жертви та зрозуміти, чим саме в цей біль поцілити, щоб «вирубити» напевне. Це тонка аналітично-психологічна робота.
Артем задоволено усміхнувся. Після другого десятка несподівано для себе він став їх просто відчувати. Дивиться на фотографію, читає соцмережі й ніби відчуває людину: що їй болить, навіщо вона завела цей блог, що ховає і недоговорює.
А потім невеличка пристрілка — і хлоп! Бай-бай, бейбі.
Ось така сила коменту. Правильного коменту.
«Колись я зіграю по-крупному», — подумав.
Він уявив собі віртуальну дуель із самим Такером Карлсоном , якого читають не мільйони, десятки, а може, сотні мільйонів людей. Уявна сцена була чіткою і яскравою, як фільм.
Ось він, Артем, підбирає до нього ключик і «вирубає» його. Оце була би велика гра! Справжня влада! Він стиснув мишку, що аж кісточки побіліли.
Ясно, що Такера з однієї-двох реплік не вимкнеш. Він — стріляний горобець. Але в усіх є секрети і слабини. Треба їх просто... відчути.
А значить, доведеться тренуватися. Як у гольфі. Найголовніше — намацати сам принцип, зрозуміти, як воно працює, щоб бути певним, що це не випадковість, не везіння, а метод!
Метод — це те, що можна повторити і масштабувати.
Артем знову так захопився своїми роздумами і розгляданням таблички, що зовсім забув, що його зміна давно закінчилася.
— Чи не пора тобі вже йти відпочивати, стажере? — почув за спиною голос своєї наставниці Раїси.
— Так... я тут звіт роблю, доки мій наступник по зміні не прийшов. Щось, бачу, запізнюється.
— Він не прийде.
— Як це? Чого так?
За перший місяць Артемової роботи на «Фабриці» такого ще не траплялося.
— Хто додає пізнання, додає і страждань , — сумно відповіла Раїса. — Знаєш, хто сказав?
— Ні...
— Звільни робоче місце, мені треба, так би мовити, почистити кеш, — строгим голосом наказала наставниця.
Артем вийшов на вулицю і зловив себе на думці, що ігровий запал чомусь змінився на легке відчуття тривоги. Він засунув руки поглибше в кишені куртки, ніби це могло захистити його від цього неспокою.

0.2. Ініціація програми «Еней» 

— Полковнику, ти памʼятаєш, як починалася ця війна? — запитав генерал Богданов, потираючи перенісся.
Жовтневий дощ барабанив у вікна кабінету на восьмому поверсі штаб-квартири ГУР. Костянтин Богданов погасив планшет і зняв окуляри для читання. Його пальці легенько тремтіли.
Полковник Гайдук завмер. Щось було не так. Генерал ніколи не починав розмову здалеку, завжди одразу переходив до справи.
«А генерал здав, — подумав полковник. — Як це я раніше не помічав? Чи, може, ми останнім часом спілкувалися рідко?»
Справді, сорокадворічний керівник ГУР мав вигляд чи не на всі шістдесят. Охайна борідка, ще минулого року темна з сивиною, тепер стала геть білою. Під очима глибокі зморшки, лише лінія губ, як і раніше, надавала обличчю рішучості, навіть деякої владності.
Полковник Гайдук був зовсім не схожий на Богданова — круглолиций, із великою лисиною від чола, приплюснутим носом і завжди ретельно виголеною щетиною. Крім того, Гайдук був старшим за генерала — у цьому році йому мало виповнитися шістдесят один.
— Костянтине Олексійовичу, якщо ви про Богдана Зиновія, то це було за 320 років до мого народження, — спробував пожартувати Гайдук. — Якщо взагалі це вважати початком.
— Та ні, я радше про Крим, про анексію.
— Коли вони підготовку тієї операції почали... — Гайдук на мить замислився. — Здається, це був 2004-й. Ми тоді ще були студентами в Одесі.
Він відкинувся в кріслі, пригадуючи.
— Доступу до даних із Росії не мали. Але відлуння були, звичайно, у мережах. Українці поступово в «зомбоящику» ставали все гіршими і гіршими, — пригадав Гайдук.
Полковник спробував усміхнутися, згадавши студентські роки в теплій Одесі, але усмішка вийшла гіркою. У кабінеті запала тиша, порушувана лише стукотом дощу об скло.
— Іноді мені здається, це не закінчиться ніколи. Принаймні на нашій памʼяті. Що ми все це залишимо нашим дітям і онукам, — зітхнув Богданов.
— Ну, непросто завершити війну, яка триває 350 років, пане генерале, — Гайдук підвівся і підійшов до вікна. — Особливо перемогою. Геополітика каже, що це наша доля — ми стоїмо на перетині всіх шляхів між Європою та Азією, тому нас ніколи не залишать у спокої.
— Це так. Але ж ми виграли ту останню гарячу фазу. Я часто питаю себе: як нам тоді це вдалося — втримати державу і стати сильнішими?
— Ну, ми з вами осторонь не стояли, це мʼяко кажучи, пане генерале. — На обличчі Гайдука промайнула гордість.
— Воно-то так, — Богданов підвівся з-за столу й повільно пройшовся кабінетом, — але знаєш, якщо дивитися згори, з масштабів усієї країни, ми встояли завдяки тому, що були гнучкішими, що в нас була... — він на мить замислився. — Ну не демократія, яка там демократія під час війни? То хоча б якась гнучкість. Ліліпути здолали Гуллівера за допомогою тисячі ниток. А ось зараз мені здається, що демократії у нас забагато.
Він тяжко зітхнув.
— Забагато демократії? — здивовано повторив полковник. — Це як?
— Та як завжди, — Богданов махнув рукою. — Ці парламентські слухання, це стикання лобами з СБУ... У кого бюджет витрачається раціональніше, хто які результати може показати.
Він повернувся до столу й опустився в крісло.
— Я серйозно думаю, не смійся, Андрію Яковичу, що це рука Москви. Ось це наше протистояння з СБУ, що намітилося останнього року. Раніше ж такого не було, коли ворог наступав на Донбасі, нам було не до чвар... Та й далі якось знаходили спільну мову... Але депутати в чомусь мають рацію. Тобі не здається, полковнику, що в нас із результатами в цей порівняно мирний час якось ну дуже...
— Ну що ви, генерале? У нас же... — почав Гайдук.
— Та то все... — генерал роздратовано махнув рукою. — То все... нитки. Гуллівер їх рано чи пізно порве. І знову відчує себе безкарним.
Він подивився Гайдукові прямо в очі.
— Ми з тобою, Андрію Яковичу, читаємо одні й ті самі звіти, але, можливо, робимо різні висновки.
— Ви зараз про щось конкретне, пане генерале? — обережно поцікавився полковник.
— Наші вороги проводять роботу над помилками. Я давно ловлю себе на думці, що ці тисячі, здається, дрібних подій на болотах мають якусь внутрішню логіку, але яку? І ось зараз я побачив яку — росіяни проводять роботу над помилками, — пояснив Богданов.
— Але ж вони під санкціями, їхній ВПК у руїнах, відновлять вони його років за десять за оптимістичним прогнозом.
— Ніколи не треба недооцінювати ворога, Андрію Яковичу. Ясно, що вони не підуть на нас танковими колонами, як у двадцять другому, але вони точно щось готують. Я це відчуваю...
Генерал хлопнув себе по животу.
— Ось тут! Нутром чую! Як казав Яніс, мій приятель з Латвійської військової академії, це перехід від прямого знищення противника до його повного внутрішнього розклáду . Є ще дещо, полковнику. Подивися на мене уважно. Що ти бачиш?
— Бачу, що ви дещо втомлений, пане генерале, — обережно мовив Гайдук.
Богданов коротко, різко засміявся.
— Не бреши. Втомлений — не те слово. Памʼятаєш те отруєння? Кінець листопада двадцять третього? Важкі метали?
Його пальці мимоволі торкнулися шиї, де колись був слід від інʼєкції.
— Ми тоді казали «все ок, організм почистили», однак то виявилася бомба сповільненої дії. Кожен день організм проживає, як місяць. Ось так.
Полковник ошелешено подивився на генерала.
Це все відбувалося так повільно, на наших очах, що ми й не звертали уваги. Наш керівник багато працює, багато втомлюється... Але ось вона, правда...
— Коли вони вдарять, Андрію Яковичу, мене з вами може вже не бути.
Вони помовчали.
— Скільки в нас є часу? — нарешті перервав тишу полковник Гайдук.
— За моїми оцінками, рік. Один рік, — Богданов говорив тихо, проте твердо. — Я зараз про ворога. Але лікарі кажуть приблизно те саме. Ми не можемо як слід підготуватися, бо в нас недостатньо даних про плани ворога. І це мене просто...
Генерал не договорив, спересердя стукнув кулаком по столу.
— Але ми маємо їх випередити, завадити їм. Навіть якщо зараз нічого не зрозуміло. Неясно, чи країна переживе ще одну війну з Росією.
— У вас є щось на думці, пане генерале? — обережно поцікавився полковник.
— Так, Андрію Яковичу, я пропоную негайно ініціювати кілька наших старих закладок. Ти ще не забув про програму «Еней»?
Гайдук відчув, як по спині пробіг холодок. «Еней» — їхня найсекретніша програма. Її навіть у документах намагалися не згадувати.
— Я не забуваю про свої службові обовʼязки, Костянтине Олексійовичу.
— Є ідеї, кого можемо активувати?
Полковник підійшов до величезного монітора на стіні навпроти столу Богданова. Його пальці швидко забігали по клавіатурі, викликаючи потрібні файли.
— Із перспективних бачу лише ось цього, — він вивів на екран особисту справу. — Живе з мамою в Санкт-Петербурзі, ми перекинули їх із Луганська в дві тисячі сімнадцятому році. Студент факультету журналістики, девʼятнадцять років.
— Цього... пацанчика? — у голосі генерала пролунав подив. — І чим же може бути цінним для нас цей студент?
Гайдук дозволив собі легку посмішку.
— О, він не такий простий. Він швидко робить карʼєру на місцевій фабриці тролів, яку вони називають «Куб», але що цікавіше — здається, він увійшов у довіру до такого собі Марка Гольдмана, керівника цієї фабрики, а той, своєю чергою, має довіру безпосередньо в Аліни Маратівни, їхньої тіньової імператриці.
Богданов присвиснув.
— Ого! Нічого собі! Непогано як для студента.
Генерал якийсь час мовчки вивчав справу.
— Непогано як для студента, — повторив він. — Швидко карʼєру робить, молодець.
— Так, просто-таки «парубок моторний», — Гайдук усміхнувся власному жарту. — Ми ще так високо ніколи не підіймалися. Одне рукостискання до самої верхівки.
— Андрію Яковичу, скільки займе ініціація? Коли він буде готовий?
— Тут непросто. Ми ж цього ніколи не робили. Це буде вперше. Тим паче, він уже дванадцять років у них живе. Вони його потроху «перепрошивають». Тому фахівці беруть два-три місяці. Якщо не буде ексцесів. Але ж ідеться про памʼять, про мозок. Тонкі, так би мовити, матерії.
Гайдук зробив паузу, ретельно підбираючи слова.
— Але найголовніше, повторю, у нас немає досвіду. Це буде вперше.
— Починай прямо зараз, Андрію Яковичу. У нас не так багато часу. За пів року нас самих можуть списати на смітник історії, — розпорядився Богданов.
— Слухаюся, пане генерале.
— І ще — нам треба чіткий план дій після повної ініціації. І потрібно, щоб за малим приглядали наші оперативники. Завдання мінімум — зрозуміти план дій Кремля. Завдання максимум — завдати випереджального удару, який зробить нову агресію неможливою, — окреслив завдання Богданов.
— Слухаюся, буде зроблено. З оперативниками проблем немає. У Санкт-Петербурга довге українське коріння. — Полковник знову усміхнувся. — Щодо подальшого плану. Дозвольте представити його через тиждень. Не хочу поспішати. Ставки занадто великі. Плюс маю деякі ідеї.
— Дійте, полковнику, — офіційним голосом промовив Богданов. Він подивився у вікно, де поступово вщухав дощ. — Я не хочу лишати цю війну ще й нашим онукам.